Ніхто у цей світ не приходив «великим». Нам всім безіменний даровано вдих. І ось - відчайдушно приймаючи виклик, душа приземляється в тіло «малих». І люди маленькі блукають по світі (нам за́вжди здається, що кожен із них повинен зробитися більшим хотіти, а ще неодмінно найбільшим зі всіх!) А люди маленькі живуть і не знають, що можна шукати захмарних висот, чи бути тривожним (чи зболеним навіть), чи жити в рутині буденних турбот… І очі у них, переважно, щасливі, і дивно настільки - ну звідки вони черпають це вміння - радіти щосили усьому простому!( немов дикуни) Здається, вони (майже босі і голі і геть не обтяжені надлишком знань) у межах простої квартири – на волі, правдивішій всяких свобод, як не глянь. І поки ці люди - маленькі, так часто (допоки вони не запрагнуть рости) їм якось відомо про істинне щастя, напевно що більше ніж нам з висоти. Здається, вони - співрозмірні зі світом… (і знають найбільшу з його таємниць!) Ми їх називаємо трепетно – діти. Ми й самі прибули такими колись. Ніхто у цей світ не приходить наосліп. Свідомо приходить усяка душа. Приймаючи виклик – іде до дорослих. І вчить їх не меншитись в розмір гроша.
Немає коментарів:
Дописати коментар