Під оду Вічної Любові Бетховена 5 віршів про кохання - для вас...
* Ти вчора поїхав, ти ж тільки поїхав учора, а вже мені будень диктує дощі та й дощі. І де ж мені взяти для дум зрівноважені чола, для смутків сутулих — непродощимі плащі? Вмовляю себе, що тиждень — це так небагато. Ну, що таке тиждень? Були й не такі тижні. При згадці про тебе я гріюсь, немов при багатті. Дощі зарядили, такі затяжні-затяжні. Дороги розмиті, і чується крик журавлиний. І ніч проминула, і сон не приніс забуття. Тепер я не можу без тебе пробути й хвилини. А якось жила ж я усе попереднє життя!
* Я посміхнусь тобі крізь сльози – їдь! Бо профіль вітру вранішнього строгий. Твій корабель у гавані стоїть, Готовий до дороги. А берег знов пустельній і нічий. А чорна буря розпустила крила. Але я сонце вишила вночі На цих вітрилах. Ти, може, не повернешся назад, Далекий голос так співає тужно! Твоя любов – як дзвін старих балад – Гірка і відчайдушна. З твоїх стихій немає вороття. Моря шумлять, і холодно на світі. Таких, як ти, чекають все життя Заради миті. Весняний вітер зустрічей і втеч! Покинеш дім. Любитимеш чужинку. Ти з тих, котрі цілують спершу меч, А потім – жінку...
* Мій милий, мандрівнику гордий! В яких ти блукаєш краях? Вітрами далеких фіордів листівка пропахла твоя. Зеленою вогкістю молу, вугільним пилом портів... Пройшла зачароване коло печаток і штемпелів. На марках - то біла мева, то в сяйві древніх корон- якась молода королева, якийсь допотопний король. Далекого рейсу прикмети... Як довго листівка йде! Я завжди вгадую де ти. Ніколи не знаю – де... Лиш хвилі гора за горою, Надходить ніч грозова... І може, я стану вдовою... А може, я вже вдова! Листівка пече мені руки. Листівка нічого не зна. Крізь тисячі миль розлуки до мене ішла вона... Така безтурботна й легенька! Страшна в безтурботності цій... А наша донька маленька малює квітку на ній.
* ЛЮБОВ НАНСЕНА Я кохаю Вас, Єво, Не виходьтe за мене заміж, Не жалійте мене, хоч і тяжко буде мені. Я Вас прошу, ні слова. Усе передумайте за ніч. Добре зважте на все, і вранці скажете: ні. Світла мрія про Вас співає мені, як сирена. Прив'яжуся до щогли і вуха воском заллю. Розумію, це щастя. Але щастя — воно не для мене. Я боюся Вас, Єво. Я вперше в житті люблю. Моя Пісне Пісень! Золоте пташеня мого саду. Корабель попливе, я не вдержу його в берегах, «Фрам» — це значить «Вперед». Ви залишитесь, Єво, позаду. Бо до серця підступить вічний пошук у вічних снігах. Тиждень буде все добре. Цілуватиму Ваше обличчя. Може, навіть не тиждень, а цілі роки минуть. Будем дуже щасливі... Але потім воно покличе. Ви зумієте, Єво, простити це і збагнуть? Ви не будете плакать? Не поставите душу на якір? Не зіткнуться в мені два начала — Ви і воно? Я без Вас нещасливий. А без нього буду ніякий. Я без Вас збожеволію. А без нього піду на дно. Ваші теплі долоні і мої відморожені руки.., Як вуста одірву від такої сумної руки? Чи зуміємо жити — від розлуки і знов до розлуки? А якщо доведеться чекати мене роки? «Фрам» застряне в льодах... А якщо не вернуся я звідти? Я ж собі не прощу! А якщо у нас буде дитя?! Ви, така молода! Ви, що любите сонце і квіти!.. — Я люблю Тебе, Нансен! І чекатиму все життя. Все, що є найсвятіше, в мені називається — Нансен. Хай співав сирена, вона перед нами в боргах. Я сама розіб'ю об «Фрамові» груди шампанське, як покличе Тебе вічний пошук у вічних снігах. Моя Пісне Пісень! Вічний саде мій без листопаду! Ти відкриєш свій полюс. Тебе не знесе течія. Подолаєш сніги. Все залишиться, милий, позаду. «Фрам» — це значить «Вперед». А на обрії буду я.
* А Гриць іде, задумався уголос: – За ці літа де я не побував! Був на Пиляві і на Жовтих Водах, під Корсунем і Збаражем був теж. Которий рік, а я усе в походах. А ти все ждеш, біднесенька, все ждеш. А я все жду. Та не така й біднесенька. Не думай, Грицю, справді не така. Бо я чекаю не кого, а месника. Я ж лицаря чекаю, козака. Давно копита відгучали, уже пропав за ними й слід. Уже дівчата докучали: чого чекаєш стільки літ? Ти бач, яке життя настало. Чекай, літа свої спини. Та й будеш дівка-перестарок, як він повернеться з війни. А я піснями біль тамую. Увечері, бувало, сидимо, – задумаюсь, затихну, засумую. Пряду печаль… Співається само: "Повій, вітре буйнесенький, звідкіль тебе прошу. Розвій, вітре, мою тугу, що на серці ношу!" А вечір довгий, хуртовина струже. Дівчата гомонять про те, про се. В розмові я, сказати б, то не дуже. А в пісні можу виспівати все. Співалося. А ті все не вертались, що засвіт встали в похід з полуночі. Слова самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі. …Мартин Пушкар додому відпустив свій полк Полтавський в п'ятдесятім році, щоб кожен собі добре погостив, але щоб так – із шаблею при боці. Часи були непевні, лиховісні. Як хмари в небі, купчилась війна. А це кохання почалося з пісні. Могло урватись тільки, як струна. Любились ми, не крилися. У мене душа, було, піснями аж бринить. У цій любові щось було священне, таке, чого не можна осквернить. #Ліна_Костенко #ЛінаКостенко #Ліна #Костенко
Немає коментарів:
Дописати коментар